— На Бога, Енн, зупинися, — на силу проказала бідолашна Діана. — Я вже так засапалась, а ти вся промокла.

— Я мушу… вигнати… цю корову… доки пан Гаррісон… не побачив, — відхекувалася Енн. — І байдуже… коли навіть… я потону… аби тільки… Її… впіймати.

Утім, джерсійська телиця, здавалося, не бачила жодних підстав забиратися із благодатного родючого пасовища. Щойно її здоганяли захекані дівчата, вона розверталася й притьма мчала до іншого краю поля.

— Тримай її! — верещала Енн. — Мерщій, Діано, мерщій!

Діана бігла. Намагалася бігти й Енн, та причмелена телиця гасала довкруж поля, мов оглашенна. Правду кажучи, Діана була певна, що так воно і є. Добрячих десять хвилин довелося виганяти її крізь зруйновану загороду на пасовище Катбертів.

Певна річ, настрій Енн тієї миті видавався нітрохи не янгольським. Не вгамувалася вона й на вигляд брички, у якій під’їздили до пасовища широко усміхнені пан Ширер із Кармоді та його син.

— Краще б ти, Енн, продала-таки мені свою телицю, коли я хотів купити минулого тижня, — засміявся пан Ширер.

— Я продам її зараз, якщо ваша згода, — відповіла розпашіла та скуйовджена власниця. — Можете забрати її негайно.

— От і добре. Пропоную тобі за неї, як і раніше, двадцять доларів, Джим віджене її в Кармоді просто зараз, і вже нині ввечері вона вирушить до міста з рештою худоби. Панові Ріду із Брайтона саме потрібна джерсійська телиця.

І вже за п’ять хвилин Джим Ширер із коровою чимчикували собі шляхом, а запальна Енн, діставши двадцять доларів, їхала в Зелені Дахи.

— Що скаже Марілла? — запитала Діана.

— О, та їй байдуже. Доллі належала мені, а на аукціоні я навряд чи й виторгувала б за неї більше, ніж двадцять доларів. Але, Господи, коли пан Гаррісон побачить той потолочений овес, то здогадається, що вона таки туди забрела, і що я, попри чесне слово, знову завинила! Ну, та знатиму тепер, що з коровами чесного слова давати не слід. Надто з такими, які можуть перескочити чи розвалити загороду в нашій оборі.

Марілла саме ходила до пані Лінд, отож історію із продажем телиці вже знала — пані Лінд усе бачила з вікна, а щодо решти й здогадатися було неважко.

— Мабуть, добре, що ми її спекалися, хоч ти, як завжди, поспішно вчинила, Енн. Казна-як вона вибралася з обори. Мабуть, таки виламала кілька дощок.

— А я й не подивилася, — відповіла Енн, — зараз піду гляну. А Мартін досі не повернувся. Мабуть, у нього ще кілька тіток померло. Це нагадує мені пані Слоун. Якось вона читала газету й сказала чоловікові: «Тут знову пишуть, що помер якийсь octogenarian. [2] Хто це такі, Пітере?» А пан Слоун відповів, що не знає, але вочевидь, то якісь страшенно хворобливі істоти, якщо про них тільки й пишуть, що вони весь час умирають. От і з Мартіновими тітками так.

— Мартін — геть такий, як усі французи, — зневажливо проказала Марілла. — Анітрохи довіряти їм не можна.

Вона розглядала покупки, що привезла з Кармоді Енн, коли це раптом із заднього двору долинув пронизливий вереск. За мить сама Енн влетіла на кухню, ламаючи руки.

— Енн Ширлі, що там уже сталося?

— О, Марілло, що мені робити? Який жах! І я в усьому винна. О, чи ж бодай колись я навчуся зупинятися й трошечки думати, перш ніж утнути чергову дурницю? Пані Лінд завжди казала, що настане той день, коли я скою щось непоправно жахливе — і ось він таки настав!

— Нестерпне дівчисько! Енн, та що ти накоїла?

— Продала корову пана Гаррісона… ту, що він купив у пана Белла… продала панові Ширеру! А Доллі стоїть спокійнісінько в оборі!

— Енн Ширлі, ти мариш?

— Якби ж я справді марила… Але ні, хоч це й здається нічним жахіттям. А корова пана Гаррісона вже, певно, у Шарлоттауні. О, Марілло, я ж думала, що більше в жодну халепу не вскочу, і ось вона — найгірша притичина, яка траплялася зі мною в житті. Що мені робити?

— Що робити? Ох, дитино, лишається хіба йти до пана Гаррісона. Запропонуємо йому нашу Доллі, коли він не схоче взяти гроші. Доллі нічим не гірша за його корову.

— Він так розлютиться, я певна, — простогнала Енн.

— Авжеж. Гаррісон легко гнівається. Коли хочеш, я сама йому все поясню.

— О ні, ви на це не заслужили, — вигукнула Енн. — Адже то я завинила, і не дозволю вам прийняти за мене кару. Я піду сама, і піду негайно. І що швидше із цим покінчу, то краще, бо це буде так принизливо.